Володимир Шинкарук від «Червоної рути» відповідав за Житомир

Сьогодні – день пам’яті відомого українського барда, режисера, педагога Володимира Шинкарука. Його життя обірвалося 6 грудня 2014 року. Публікуємо архівне інтервю нашого відомого земляка, яке він дав 2010 року житомирському сайту «Z-Об’єктив». У тій розмові було багато – про становлення української музики і про життя.

“Я не зустрічав людини, яка могла б зрівнятись з ним у вмінні жити. Він має неймовірну жагу до життя. Як Учитель, робить усе, аби люди навколо могли так само жити на всі 100. За те він має численні нагороди, найбільша з яких – любов людська”, – написав у вступі до інтервю житомирський журналіст.

Напередодні розмови голова Житомирської ОДА вручив Володимиру Шинкаруку орден «За заслуги». «Z-Обєктив» зустрівся з Володимиром Федоровичем в той же день на Соціально-психологічному факультеті ЖДУ імені І. Франка, де він був почесним професором. Журналіст став свідком народження чергового авторського неологізму від Шинкарука, який найбільш повно окреслює сутність і вагу нашого земляка. Володимир Шинкарук – володар, хранитель і сіяч слова, або ж, як він сам назвав себе з гумором, – «слововласник».

– Доброго дня, Володимире Федоровичу. Вітаю вас із присвоєнням почесної нагороди. Які почуття виникають, коли тримаєте в руках орден «За заслуги» перед Житомирщиною?

– Біблійна істина з плином часу не змінилася: «На Батьківщині немає своїх пророків». Ця нагорода для мене дуже важлива. Коли виходив її отримувати, я сказав, що стояв на сценах перед велелюдним зібранням, наприклад, виступи на День Києва – 50, 60 і 70 тисяч людей. Але я так не хвилювався, як сьогодні. Тому, що ця нагорода свідчить: «На Батьківщині є свої пророки». І я дуже вдячний, що саме тут, на Батьківщині, де я живу, працюю, де народилися мої діти і мої пісні, мене визнали і нагородили такою почесною відзнакою.

– За що в житті ви можете поставити собі найтвердіші п’ятірки?

– Можу поставити три п’ятірки. Перше, що в 1977 році я знайшов справжнє кохання, яке допомагає мені жити й творити. П’ятірку собі – за дружину. І дві п’ятірки – це дві мої найкращі пісні: Ірина і Федько, дочка і син. Це мій найголовніший здобуток. Діти у нас талановиті, і ми ними дуже й дуже пишаємося. Головний їхній недолік, що вони – трудоголіки. Але я бачу, як вони отримують від цього насолоду, і теж радію.

– Вашу доньку Ірину – прекрасну співачку – ми знаємо й любимо. Про сина Федора відомо менше. Чим зараз займається ваш син?

– Він працює в Національному туристичному офісі при Міністерстві культури України. Я можу пишатися Федьком, тому що його робота тісно пов’язана з «Євро-2012» і з тим, щоб туристи в Україні могли себе почувати проінформовано і вільно.

Він, по суті справи, здійснив ту далеку мрію, що у нас будуть GPSи, навігація. Те, що в Україні вже діє навігація для автомобілістів і пішоходів за допомогою мобільних телефонів і спеціальних пристроїв, – це, в принципі, мій син. Він її запустив і зробив загальновживаною, бо до того це було тільки для вибраних.

– Нещодавно донька Ірина подарувала вам онука Єгора. На кого він схожий? Чи проявляються вже в нього певні нахили?

– Зараз для нас абсолютно не важливо, на кого він схожий. Я його страшенно люблю. Йому 5 місяців і два дні, тому про нахили важко ще говорити. Дуже хочеться, щоб він був здоровий і щасливий. І ми будемо старатися зробити все, щоб він зміг проявити себе. Батько в нього за фахом – будівельник, політехнік, мама – співачка і культуролог, дідусь – літературознавець, бабуся – фізик-математик. Ходити до репетиторів з математики чи з літератури він уже стовідсотково не буде.

– Володимире Федоровичу, у вашому житті була знакова зустріч із видатним поетом Робертом Рождественським. Ви – автор найглибшого на сьогодні дослідження про знаменитого поета. Ви єдиний, хто вказав у біографії поета його справжнє прізвище – Пєткевич. Розкажіть про ваше знайомство.

– Ця зустріч відбулась наприкінці 70-х – на початку 80-х років, ми продовжували спілкування до 1991 року. Я показав Роберту Рождественському свої пісні на його вірші, показав пісні на свої вірші. Він дозволив мені, по-перше, «псувати» його вірші своєю мелодією. А по-друге, коли прочитав, сказав, що мені частіше потрібно звертатися до власної поезії. Він мене впевнив у тому, що я маю сили не тільки в музиці, а й в поезії. Він був першим, хто мені відверто про це сказав.

– Рівно 21 рік тому, у вересні 1989 року, ви брали участь у І-му фестивалі «Червона рута» у Чернівцях. Яким був той перший фестиваль?

– У мене була дещо неправильна оцінка фестивалю. Я приїхав ображеним на весь світ. Так вийшло, що на фестивалі «Червона рута» найбільша кількість учасників була серед бардів. В Чернівцях ми проводили жеребкування (як тоді жартували – «жеребцювання») дерев’яними писанками з номером. Я витягнув останній номер – 56-й.

Змагання винесли дуже далеко за місто. Темніє рано, це було наприкінці вересня. І десь чоловік 15 просто не встигли виступити (!). От не встигли – і все!.. Ще осіб 6-7 виступали без мікрофонів, уже без публіки, бо всі розійшлись. Світло забрали, дві машини увімкнули фари, щоб їх побачили. Але машини гурчали – ніхто не міг почути, що вони співають.

Виступів бардів дуже сильно боялися, тому що найсильнішими на першій «Червоній руті» були саме барди. І невипадково Василь Жданкін завоював гран-прі фестивалю. Там був Тризубий Стас з його дивовижними гумористичними піснями. Був Андрій Панчишин, який розповідав про генерального секретаря, що приїжджає, і як чистять місто, як бетонують ялинки… Була там і Ольга Богомолець, і Марічка Бурмака, Едуард Драч, Віктор Морозов.

За містом, серед болота, де були комарі, поставили настил. Тарас Петриненко привіз свою власну апаратуру. Від найпотужнішого їхнього готелю протягли силовий кабель. Ну, і коли стемніло, і комарі почали вже просто вбивати всіх, з готелю сказали: «Все, час розваг закінчений». І змагання змушені були зупинити.

Тому я був дуже невдоволений, що в мене не було можливості засвітитися на «Червоній руті». Хоча тепер можу сказати, що з репертуаром, який я привіз, перемогти не зміг би. Була пісня «Я і він»: в мене сонце і блакить, а він в Афганістані; я йду на побачення з дівчиною, а він летить в атаку; я цілуюсь-обнімаюсь, а він мертвими губами цілує пісок. Але мода на ці афганські пісні тоді не культивувалася. А от пісня «Ой чиє ж то поле», народні слова на мою музику, тоді могла пройти, і, можливо, я став би дипломантом.

– Розкажіть про атмосферу того першого фестивалю.

– Щодо атмосфери, я був вражений величезним ентузіазмом молодих людей із національною символікою, з жовто-блакитними прапорами, які тоді були зовсім вдивовижу.

Дуже мені сподобався рок-конкурс, стьоб, веселе ведення. Двойко – Стефко Оробець і тепер відомий режисер Сергій Архипчук, такі потужні хлопці кілограмів на 130, – перебріхували один одного – було дуже весело. А коли виступили «Брати Гадюкіни», Сестричка Віка, Олександр Тищенко із «Зимовим садом», я був у захваті.

Правда, були там і такі моменти, які не дуже впливали на мій гарний настрій. Коли «Джем» закінчив виступ, вони повернулися всі і показали голі спини, м’яко кажучи. Коли Сергій Кузьмінський із «Братів Гадюкіних» співав знамениту пісню «А Ява триста пєдесята блистит як собачі, вибачте, вибачте…», просить вибачити, але говорить те, що треба. Це мене трішечки вражало, але така музична сила, такий драйвовий поштовх…

– А як щодо популярної музики?

– Конкурс популярної музики не сподобався зовсім. Дали 1-шу премію Тарасу Курчику за те, що співав пісні з перебріханим текстом. Він співав пісню «Васильки» на слова одного з наших класиків. Пісня драматична, а мелодія була зовсім не у відповідності. Сподобалася дуже Інесса Братущик з дівчатами – група «Мальви» зі Львова. Вони скоромовкою співали потрясаюче. І, звісно, Андрій Миколайчук з його першими музичними пародіями: «Піду втоплюся у річці глибокій». Після того ми потоваришували.

Головне враження від фестивалю – це особливий емоційний підйом, який пронизував молодь. Участь у фестивалі можна було брати до 37-ми. У 1989 році мені було 35. У мене була остання можливість виступити на фестивалі, і я не виступив.

– Але вашу мрію виконала донька Ірина, яка на ІІІ-му фестивалі «Червона рута» отримала беззаперечну перемогу з піснею «Місячний оберіг» на ваші вірші та музику Олександра Ходаківського.

– На ІІ-й фестиваль у 1991 році поїхала Ірина. І у 1993 році на ІІІ-му фестивалі «Червона рута» в Донецьку Ірина перемогла. Я вражений до сьогодні, як тоді ставилися до українських виконавців. Десятки тисяч людей на концертах фестивалю. Зробити подібне зараз в Донецьку неможливо. Сцена стояла пліч-о-пліч з Володимиром Іллічем Леніним. Край сцени торкався Ленінського плеча. Ми просто серед глядачів тоді бачили знаменитих спортсменів, артистів.

– Якщо не помиляюсь, в наступні роки ви були ведучим та режисером фестивалю «Червона рута».

– Я був задіяний в багатьох акціях «Червоної рути». По-перше, від «Червоної рути» я відповідав за Житомирщину. По-друге, вів концерти «Червоної рути» в Україні та був режисером і ведучим зарубіжного турне фестивалю «Червона рута» 1994 року. Ми виступали в 5-ти країнах: Словаччина, Угорщина, Німеччина, Франція, Польща.

Після того я дуже довго співпрацював з фестивалем «Червона рута», був і режисером, і ведучим. А потім в мене з’явилась відпучкована від «Червоної рути» агенція – незгодні із позицією нового керівництва фестивалю. Нова позиція передбачала тільки молодіжний авангард. «Червона рута» відбирала репертуар, давала аранжації, тобто відкидалися власна творчість, власне бажання.

Бйорк з’явилася – всі повинні співати, як Бйорк. Уяви собі, з’явився виконавець. Дзвонять мені: «Для тернопільської виконавиці потрібно написати 3 тексти». Пишеш 3 тексти – тобі платять 25 доларів за один текст, тоді це було дуже багато. Композитор пише музику, аранжувальник робить аранжації. І виконавиця виходить з таким репертуаром.

Ми не погоджувалися з цим, і від «Червоної рути» відпупкувалось декілька талановитих людей, які створили нову агенцію під назвою «Бревіс». Співпрацюючи з цією агенцією, я отримував дуже гарні ангажементи (Ангажемент – запрошення артистів на певний строк для участі в спектаклях або концертах – ред.). Я був ведучим і режисером заходів на державному рівні. Скажімо, «80 років «Артеку», де було проведено саміт 4-х президентів: Польщі, України, Литви і Грузії. Я вів цей захід. Також «Церемонія нагородження кращих журналістів» в Адміністрації Президента. Зустріч Президента України з найвідомішими українськими бізнесменами, коли була проголошена ідея всиновлення на території України.

Це завдяки тим хлопцям, які працювали в «Червоній руті», а згодом стали займатися схожими, але не такими, як «Червона рута» займається, справами. Я дякую долі, що «Червона рута» була і залишається.

– Володимире Федоровичу, ви, як досвідчений філолог, дали багатьом відомим людям дружні авторські «прізвиська». Поділіться перлинами з вашої колекції.

– Я люблю бавитися зі словами. Віктора Франковича Павліка я називаю Віктор Франкович ПаДлік (дружно сміємося). Іво Бобул – це Пиво й Вобла (тривалий нестримний сміх). Той самий ПаДлік мене обізвав Фендеровичем. Тому що я грав на гітарі «Fender», і Федорович – це моє по-батькові. І з тих пір я Фендерович у музичній тусовці. І навіть електронна адреса у мене – Fenderovich.

Кого ж я ще називав?.. Начальник управління культури Юрій Градовський – Деградовський.

(Поки ми з Ярославою Гапоновою, яка непомітно приєдналась, заходились сміхом, Володимира Федоровича покликали до телефону і повідомили, що вдома на нього чекає… Юрій Градовський)

– Над чим працюєте сьогодні?

– Я переклав і віддав для постановки Житомирському музично-драматичному театру імені І. Кочерги віршовану п’єсу Карла Гоцци «Король-олень». Перекладаю п’єсу для двох акторів – комедію американського драматурга Маффіта, яка називається «Сич і кішечка».

Почуваю себе краще і хочу нарешті закінчити повість «Тренер» та віддати її в друк. Залишилась одна глава, до якої ще не підходив. Я вже намалював собі структуру повісті, знаю, чим вона закінчиться, тільки не вистачає сил. Коли я розповів про задум Музиці (Олександр Музика – відомий психолог, декан Соціально-психологічного факультету ЖДУ – ред.), він сказав: «О! Шекспір відпочиває! Тут така напруга – куди Гамлету!». Треба ж виправдати ці слова.

Написав декілька нових віршиків, хочу підкласти їх до старих і видати повне зібрання поезій під назвою «У затінку сонця».

– Володимире Федоровичу, у вас в житті були складні моменти, коли інший опустив би руки. Ви, попри все, переборюєте труднощі і йдете далі. Поділіться з тими, хто також бореться, де шукати сил.

– Я сам собі колись написав: «Якщо втомивсь, якщо не можу йти, якщо в очах від болю гасне світло, тоді я сам себе беру на руки». Якщо ти любиш життя, якщо ти любиш людей, якщо ти дорожиш кожною хвилиною, то, мабуть, саме це може давати сили.

Іншого рецепту немає. Але ще є, мабуть, дуже важливий фактор. Це те, що я ніколи не залишаюсь на самоті. По-перше, моя родина. Вона мене так підтримує у важкі хвилини, що я не знаю, як їм дякувати. По-друге, величезна кількість людей – і сьогодні ця церемонія нагородження, і вчора, і завтра. То я не маю права хворіти.

Все залежить від власного характеру. Я вважаю, що людське життя дароване Богом, і забирати його може тільки Бог, а ми маємо за це життя боротися. І в цьому відчувати насолоду. Я відчуваю насолоду в тому, що я наступаю на біль, що мені сьогодні погано, а я щось там написав, якусь троянду виростив, комусь щось сказав.

– Чого ви сьогодні бажаєте найбільше?

– Банально: хочу одужати. Остаточно. Щоб я на це все страшне не тратив часу і зміг найбільше віддати часу не конкретним людям, а життю. Щоб я міг повноцінно жити. Щоб не вставати з біллю, щоб не засинати з біллю, не думати, що завтра треба їхати на операцію чи на хіміотерапію. Я так хочу встати, попити кави, взяти гітару, написати нову пісню – і не думати про біль. От про це я мрію найбільше. Бо я вже так звикся до болі, що боюсь її полюбить.

– Напередодні Дня міста Житомира побажайте щось Житомиру та житомирянам.

– У мене є пісня про Житомир, де є такі слова:

Хай поселиться щастя
у родинах твоїх,
Хай любов і добро
входять в кожну квартиру,
Рідне місто моє,
мій високий поріг,
Місто наших надій,
місто жита і миру!

Тож хай поселиться щастя в кожній родині.

– А вам, Володимире Федоровичу, я бажаю міцного здоров’я, і щоб життя було вашим вірним союзником на довгі роки.

БІЛЬШЕ ЗА ТЕМОЮ

НАЙКРАЩА ПІДБІРКА НОВИН ЩОТИЖНЯ

Топ новин