Сьогодні в День Збройних Сил України хочемо розповісти історію подвигу жителя Оліївської громади. Це одна з героїчних історій, яка неодмінно увійде до великої Книги Перемоги!

“Андруха, Андруха, ти живий? Якщо так, підніми руки”, – це єдине, що почув водій-механік після вибуху.

Міна миттєво обірвала життя жінки-командира, а хлопцеві пощастило залишитися живим. Побратими витягли його з машини, намагалися поставити на ноги, але він одразу впав і знепритомнів. Каже, отямився вже в Одесі, після п’яти операцій. І лише тоді дізнався від однополчан про події на полі бою.

“Ворожа арта гатила постійно, наша башня з гарматою крутилася в різні боки, як скажена. Зазвичай у нас, як тільки навідник відстрілявся по ворогові, я відразу міняю позицію. Кілька секунд – і нас там вже немає. А тут огляд був обмежений, і ми напоролися на міну. ​​Не пощастило”, – нарікає хлопець.

Близько двох місяців 23-річний житомирець лежав нерухомий під апаратом Єлізарова. У нього роздроблені тазові кістки і не вистачає шматка кістки у стегні: “Коли дивишся на рентген-знімок, лячно – там такий жах. Тільки зараз потроху дозволили вставати, навчився пересуватися. Але коли під швом загоються м’язи та проведуть наступну операцію, знову доведеться лежати каменем. Почуваюся неповноцінним”.

Говорить, мама, дізнавшись про поранення, спочатку впала в паніку. Андрій – єдина дитина у сім’ї. Але тепер уже нічого, звикла, приїжджає щомісяця.

Заспокоїти рідних – це теж навичка 80-го левела, якою досконало володіє наш одеський медичний фронт. Бачили б ви, якими зляканими та розгубленими виглядають родичі в перші день-два, і як впевнено та дисципліновано поводяться потім, отримавши “курс на оптимізм” від лікарів та молодшого медперсоналу.

“Як тільки встану на ноги – повернуся до своїх пацанів. Найяскравішим відкриттям для мене в цій війні є мій колектив, хлопці. Я в кожном з них впевнений, я був вражений, що навколо мене такі люди – справжні. Від 21 до 50 років”, – зізнається Захисник.

Але залишатися в армії у мирний час не планує – “не моє”.

“У кожного там своя позиція. Хтось пішов захищати Батьківщину, хтось сім’ю. У мене просто помста була. А після Перемоги хочу поїхати туди, де мене ніхто не знає, і я нікого. І жити”.

До 24 лютого Андрій працював енергетиком, прокладав електромережі. Військова сторінка життя – після повістки – розпочалася з Києва, з оборонних укріплень. Звідти хлопець вирушив старшим стрільцем до своєї першої бойової частини – 24-ї бригади. Але вже на полігоні у Черкасах йому запропонували стати водієм-механіком БМП. На ній наш Герой й пішов звільняти Херсон і помститись за все те горе, що принесли на нашу землю асвабадители.

Хай живе Україна!

Слава ЗСУ!

Все буде Україна!

Андрій ТАНЦЮРА, військово-медичний волонтер