Я дуже поважаю старість. І десь сама її побоююсь. Адже це – безпорадність. Адже це хвороби та безсилля.

У мене була дуже хороша бабуся. Моя віддушинка. Стареньке, як маленьке. Вона в дитинстві для мене була найкращою подругою. Всі секрети – тільки їй. Якщо якась проблема – бабуся завжди виручала і цим сама займалась. Відмазувала від мами, і зачасту я не отримувала по заслугах. Бабуся померла. Її життя закінчилось. А я досі не навчилася без неї жити…

Тепер я поважаю людей похилого віку, бо дуже жалію і люблю їх. Ще в далекому дитинстві я ходила до одинокого дідуся і допомагала йому по господарству, носила з криниці йому воду, заносила в будинок дрова, купувала в магазині йому хліб, інколи готувала те, що вміла тоді.

Тепер в Україні війна. І вижити людям похилого віку вкрай важко. Вони голодні, безпорадні, безсилі. Пенсії не вистачає ні на що: ні на медикаменти, ні на оплату комунальних послуг. Багато пенсіонерів їдять раз в три дні. І то не все. А про різноманітніття в їжі уже і не варто говорити. Якщо є хліб та вода – це вже розкіш. Або каша, зварена просто на воді. Без нічого….

Меланія Мельник, журналіст